ПОРАДИ ПСИХОЛОГА
 Меню сайта


 Новини


 Календарик
«  Липень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031


 Пісенька Капітошки


 Погода


 Партнери
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений


 Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Вітаю Вас, Гість · RSS 23.07.2019, 17:24
ПОРАДИ ПСИХОЛОГА

Гіперактивні діти

 У гіперактивних дітей відзначаються деякі особливості поведінки: занепокоєння, невротичні звички, порушення сну, апетиту, тики, настирливі рухи, рухова активність і невпевненість і т.д.

У шкільному навчанні такі діти виявляють меншу ефективність, порушення читання, правопису, письмовій графіці. Вони важко адаптуються до школи, погано входять в дитячий колектив, часто мають різноманітні проблеми у взаєминах з однолітками. Матері відзначають, що їхні діти вступають в конфлікти під час ігор, агресивні і т.д.

Все це ускладнює положення дитини в колективі однолітків і не може не позначитися на успішності навчання і на формуванні відповідної поведінки. Швидкі та імпульсивні діти не вміють стримувати свої бажання, організовувати поведінку. У будь-якій ситуації доставляють оточуючим багато клопоту. Гіперактивні украй "незручні" для вихователів, учителів і навіть батьків. У даний момент цей варіант розвитку дитини стає дуже поширеним в дошкільних закладах та в школі. Такі особливості поведінки дітей свідчать про недостатню сформованість регулятивних механізмів психіки, і перш за все самоконтролю як найважливішої умови і необхідної ланки в формуванні поведінки.

 

Загальні принципи роботи з дитиною, якій важко зосередитися і довго утримувати увагу (гіперактивною):

 

1. Працювати з дитиною на початку дня, а не ввечері.

2. Зменшити робоче навантаження протягом дня.

3. Здійснювати аналіз режиму дня: чіткий графік робочого дня (режимна дитина), аналізувати чи дитина не перенавантажена.

4. Під час роботи чергувати цікаве-нецікаве.

5. Розподілити весь обсяг роботи на короткі, проте часті періоди, використовувати фізкультхвилинки, рухові ігри і взагалі більше грати, використовуючи різні образи та ролі.

6. Знизити вимоги, що стосуються охайності виконання на початку роботи, щоб сформувати відчуття успіху.

7. Під час виконання завдань дитиною, дорослий повинен сидіти поряд (під час перших занять – обов’язково, потім, коли з'являється ефект, поступово можна зменшувати час перебування поряд).

8. Використовувати тактильний контакт (елементи масажу, доторкання, прогладжування).

9. Домовлятися з дитиною про ті чи інші дії заздалегідь (сьогодні ввечері ми почнемо вчити вірш).

10. Інструкції давати короткі, чіткі та конкретні.

11. Використовувати гнучку систему покарань та заохочень.

12. Заохочувати дитину одразу, не відкладаючи на майбутнє.

13. Надавати дитині можливість вибору.

14. Не приписувати помилки дитини до її якостей.

15. Вселяти надію на кращий успіх.

16. Досягнення дитини не приписувати собі.

17. Старатися замінити цукерки на природні солодощі (ізюм, курагу, цукати), уникати гострої їжі, копченостей, приправ, тонізуючих напоїв.

18. Завжди залишатися спокійним.

 

Агресивні діти

 

Агре́сія (лат. aggressio — напад) – це фізична або словесна поведінка людини, спрямована на пошкодження або зруйнування. У випадку, якщо агресія виявляється в найбільш екстремальній і соціально неприпустимій формі, вона переростає у насильство.

Одним із варіантів порушення розвитку дитини є її агресивна поведінка. Агресивна поведінка характеризується демонстрацією переваги в силі або застосуванням сили до іншої людини з метою заподіяння шкоди.

Причини прояву агресії в дітей можуть бути різними. Виникненню агресивних якостей сприяють деякі соматичні захворювання або захворювання головного мозку. Слід зазначити, що передусім велике значення має виховання в родині, причому від перших днів життя дитини. Соціолог М. Мід довела, що в тих випадках, коли дитину різко віднімали від грудей і спілкування з матір'ю ставало мінімальним, у дитини формувалися такі якості, як тривожність, підозрілість, жорстокість, агресивність. І навпаки, якщо спілкування з дитиною в родині відбувалося м'яко, дитину оточували турбота та увага батьків, ці негативні якості не розвивалися.

На становлення агресивної поведінки значний вплив має характер покарань, які зазвичай застосовують батьки у відповідь на прояви гніву своєї дитини. У таких ситуаціях можна використовувати два полярних методи впливу: або поблажливість, або суворість. Як це не парадоксально, агресивні діти однаково часто вростають як у занадто м'яких батьків, так і в надмірно суворих.

Дослідження підтвердили, що батьки, які різко придушують агресивність у своїх дітей, всупереч своїм очікуванням, не усувають цієї якості, а навпаки, прищеплюють її, розвиваючи у своєму сині або дочці надмірну агресивність, яка виявлятиметься навіть у зрілі роки.

Якщо ж батьки не звертають жодної уваги на агресивні реакції своєї дитини, то вона вже незабаром починає вважати, що така поведінка є дозволеною і прийнятною, і поодинокі вибухи гніву непомітно переростають звичку діяти агресивно.

Тільки батьки, які вміють знаходити розумний компроміс, золоту середину, можуть навчити своїх дітей упоратися з агресією.

Здорові діти молодшого дошкільного віку, які займають активну позицію, поводяться агресивно щодо реалізації бажань, які виникають, коли вони ще не освоїли конструктивні способи взаємодії та не навчилися стримувати власні імпульси.  Це легко можна спостерігати на дитячих майданчиках, де матусям доводиться вчити дітей ділитися іграшками, не забирати в інших дітей те, що сподобалось, не кривдити інших дітей, уміти просити тощо.

Для дитини, яка готується вступити до школи, агресивна поведінка загрожує значними неприємностями, які не дозволять організуватися та налаштуватися на навчання, тому що така дитина поглиблена в емоційні переживання підозр, образи та страху.

У більшості випадків у агресивних дітей спостерігаються підозрілість і настороженість, вони першими розпочинають сварки та бійки, а провину за це перекладають на інших. Такі діти іноді не можуть самотужки оцінити власну агресивність: вони не помічають, що викликають в оточуючих страх і занепокоєння. Навпаки: їм здається, що увесь світ прагне скривдити саме їх. Отже, виходить зачароване коло: агресивні діти бояться та ненавидять оточуючих, а ті, у свою чергу, бояться їх. У палітрі почуттів агресивних дітей переважають похмурі тони, кількість реакцій навіть на стандартні ситуації є дуже обмеженою, найчастіше — це захисні реакції. Крім цього, діти такого віку не можуть подивитися на себе збоку й адекватно оцінити свою поведінку.

Агресивні діти потребують розуміння та підтримки дорослих, тому головне завдання педагогів і батьків полягає в наданні їм посильної та своєчасної допомоги. Припустити, що дитині властива агресивність, можна лише тоді, коли впродовж не менш ніж шести місяців у її поведінці часто домінують (переважають) такі ознаки:

• втрачає контроль над собою;

• сперечається та свариться з дорослими;

• відмовляється дотримувати правил;

• навмисно дратує людей;

• звинувачує інших у своїх помилках;

• гнівається та відмовляється зробити що-небудь па прохання дорослих або однолітків;

• заздрісна, мстива і чутлива;

• швидко реагує на різні дії оточуючих, які нерідко дратують її.

 Дитині, у поведінці якої переважає більшість із названих ознак агресивності, необхідна допомога фахівця — психолога або лікаря.

Як зазначалося вище, агресивні діти б'ються, кусаються та штовхаються, а іноді у відповідь на яке-небудь (навіть доброзичливе) звертання до них «вибухають» і гніваються через безліч неістотних причин. Слід зазначити, що агресивні діти поводяться так саме тому, що не знають, що можна поводитися інакше,— на жаль, їхній поведінковий репертуар досить убогий. Якщо ж педагоги та батьки пояснять (або продемонструють) агресивним дітям можливі способи реагування в тій чи іншій ситуації, нададуть їм можливість обирати якийсь із запропонованих способів поведінки, вважаємо, що діти відгукнуться на пропозицію, і спілкування з ними стане ефективнішим і приємнішим для всіх. Отже, дорослим необхідно навчити агресивних дітей прийнятних способів виявлення гніву.

Щоправда, психологи не рекомендують щоразу стримувати емоцію гніву, оскільки через це ми можемо стати своєрідною «скарбничкою гніву». Крім цього, якщо людина повсякчас стримуватиме свій гнів, рано чи пізно вона все-таки відчує необхідність вилити його, але вже не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто потрапив під руку, або на того, хто слабкіший і не зможе дати відсіч. Стримуватиме свій гнів, рано чи пізно вона все-таки відчує необхідність вилити його, але все ж не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто потрапив під руку, або на того, хто слабкіший і не зможе дати відсіч.

Попереджаємо: невиражений, прихований гнів може стати однією із причин психосоматичних розладів, саме тому від гніву необхідно звільнятися, але у прийнятний спосіб.

Після того як агресивна дитина опанує прийнятні способи виявлення гніву, потрібно навчити її навичок розпізнавання власного емоційного стану та контролю над ним, уміння тримати себе в руках у ситуаціях, які провокують вибухи гніву; формувати в дитини здатність співчувати, співпереживати. Дорослим необхідно бути уважними до потреб дитини, повсякчас демонструвати модель неагресивної поведінки, бути послідовними, караючи дитину, і карати тільки за конкретні неприйнятні вчинки.

Тривожні діти 

Високий рівень тривожності дитини можна розглядати як варіант несприятливого розвитку її особистості. Тривожність буває ситуативною, але може стати й особистісною особливістю. Тривожність — це індивідуальна психологічна особливість, яка виявляється в підвищеній схильності почуватися занепокоєним за будь-яких життєвих ситуацій, у тому числі тих, які взагалі не можуть викликати тривоги.

Висока тривожність стає стійкою, якщо батьки та вихователі постійно незадоволені навчальною роботою дитини і від них дитина постійно отримує тільки зауваження, докори, інші різновиди негативного оцінювання. Якщо тимчасові труднощі, які доводиться долати дитині, дратують оточуючих, то у дитини виникає тривожність, острах зробити щось погано, неправильно. Негативний результат можна отримати і в ситуації, коли батьки очікують від дитини чогось більшого та висувають до неї завищені вимоги.

Наслідком збільшення тривожності у дитини є зниження рівня її самооцінки, яке, у свою чергу, спричиняє зниження навчальних досягнень, закріплення неуспіху. Непевність у собі викликає в дитини бажання бездумно дотримувати вказівок дорослого, пасивність, формальне засвоєння здобутих знань, острах виявити будь-яку ініціативу.

За таких умов дорослі можуть припуститися невиправної помилки: незадоволені продуктивністю навчальної роботи дитини, що день у день знижується, вони починають більше зосереджуватися під час спілкування з нею на проблемних питаннях, що підсилює емоційний дискомфорт, який відчуває дитина. Як наслідок маємо зачароване коло: несприятливі особистісні особливості дитини відбиваються на якості її навчальної діяльності, низька результативність цієї діяльності викликає відповідну реакцію оточуючих, а ця негативна реакція, у свою чергу, підсилює сформовані в дитини негативні особливості. Подолати це зачароване коло можна — необхідно змінити настанови й оцінювання батьків щодо навчальної діяльності дитини. Близьким дорослим потрібно зосереджувати увагу на найменших досягненнях дитини, не сварячи її за окремі недоліки,— це дозволить знизити рівень тривожності дитини, сприятиме успішному виконанню нею завдань.

Фахівці вважають, що в дошкільному та молодшому шкільному віці тривожнішими є хлопчики, а після 12 років — дівчатка. При  цьому дівчатка більше хвилюються через взаємини з іншими людьми, а хлопчиків більше турбують покарання.

Наприклад, низька успішність або який-небудь негарний учинок дівчинки викличуть у неї переживання, що педагог або батьки  погано про неї подумають, а подружки не товаришуватимуть із нею. В аналогічній ситуації хлопчик, швидше за все, боятиметься, що його покарають дорослі або поб'ють однолітки.

Рівень тривожності дитини багато в чому залежить від тривожності дорослих, які її оточують: висока тривожність педагога або батьків передається дитині.

Тривожність дітей може підвищуватися і в тому разі, якщо батьки незадоволені своєю роботою, житловими умовами, матеріальним становищем тощо.

Навчальна тривожність починає формуватися в дошкільному віці. Цьому можуть сприяти як авторитарний стиль роботи вихователя, так і завищені вимоги батьків, постійне порівняння своєъ дитини з рештою дітей. У деяких родинах упродовж усього року точаться розмови про вибір «гідної» школи та досвідченого вчителя.

Така заклопотаність батьків, звісно, передається дитині. Крім цього, батьки наймають дитині безліч учителів, які готують дитину до школи. І незміцнілий, неготовий до такого інтенсивного навчання організм дитини іноді не витримує: дитина почитиє хворіти, у неї зникає бажання вчитися, а тривожність щодо майбутнього навчання стрімко збільшується.

Зазначимо, що після шести тижнів від початку навчального року рівень тривожності зазвичай підвищується в усіх школярів, у них виникає потреба в 7-10-денному відпочинку.

У дитячому садочку діти часто відчувають острах розставання з батьками. Необхідно пам'ятати, що у віці двох-трьох років цей острах є припустимим і зрозумілим. Якщо ж дитина і в підготовчій групі постійно плаче під час розставання з батьками, не зводить очей із вікна, очікуючи на появу батьків, на це варто звернути особливу увагу.

Якщо впродовж чотирьох тижнів дитина залишається пригніченою і сумною, плаче під час розставання, відмовляється йти до дитячого садочка, боїться спати та залишатися на самоті, прокидається вночі від кошмарів, скаржиться на головний біль, біль у животі та інші фізіологічні розлади, то можна припустити, що в дитини справді спостерігається острах розставання і вона потребує допомоги спеціаліста.

Як правило, тривожні діти не повідомляють про свої проблеми відверто, а іноді навіть приховують їх. Звісно, усім дорослим відомо, що не можна порівнювати дітей одне з одним.  Крім цього, під час виховання таких дітей бажано уникати будь-яких змагань і видів діяльності, умовами яких є порівняння досягнень одних дітей із досягненнями інших.

У ситуації з тривожною дитиною краще порівняти досягнення дитини з її ж результатами, які було отримано, наприклад, тиждень тому. Навіть якщо дитина зовсім не впорається із завданням, у жодному разі не можна говорити, що вона виконала його гірше за решту дітей.

Виховуючи тривожних дітей, не рекомендується також робити щось таке, що передбачає врахування швидкості; не можна підганяти та квапити їх; необхідно, як ми вже згадували, уникати змагальних моментів під час повсякденної діяльності та ігор. Включення дитини в будь-яку нову ситуацію повинно відбуватися поступово, починаючи з поетапного знайомства з людьми, повідомлення правил, умов, звикання до приміщення та ін. Важливо хвалити таких дітей навіть за незначні успіхи, відзначати їх у присутності інших людей — це підвищує самооцінку тривожної дитини. Похвала обов'язково повинна бути щирою, тому що діти гостро реагують на фальш; дитина обов'язково повинна знати, за що її похвалили.

Намагайтеся робити дитині якнайменше зауважень. Будьте послідовними у своїх діях, не забороняйте дитині без будь-яких причин те, що дозволяли їй раніше.

Нагадуємо, що причинами тривожності та пасивності можуть бути: неуважність батьків, напружені емоційні обставини вдома, суперечливі  вимоги дорослих, а також дитячі страхи. Зрозуміло, що пасивна життєва позиція не сприяє розвитку та самореалізації: тривожні діти почуваються безпомічними, бояться розпочинати нові види діяльності, мають незначний досвід спілкування порівняно з однолітками. Як наслідок — рівень самооцінки дитини знижується.

Для тривожних дітей характерними є також і соматичні проблеми: біль у животі, головний біль, запаморочення, спазми в горлі, утруднений поверхневий подих; під час проявів тривожності вони часто відчувають сухість у роті, клубок у горлі, слабкість у ногах, прискорене серцебиття.

Уважні та турботливі батьки і педагоги, звісно, розуміють, що такі діти завдають певних турбот і проблем, але саме ці турботи та розв'язання саме цих проблем сприяють розвиненню особистості дитини.

 

                               Поради батькам та вихователям у спілкуванні з гіперактивними дітьми

1.     Введіть знакову систему оцінювання. Хорошу поведінку і досягнення винагороджуйте, не жалійте для такої дитини схвалення.

2.     Частіше проводьте хвилинки активного відпочинку з легкими вправами і релаксацією.

3.     У групі бажано мати мінімальну кількість предметів, які можуть відволікати увагу.

4.     Спрямовуйте зайву енергію гіперактивних дітей у корисне річище.

5.     Введіть проблемне навчання, використовуйте у процесі навчання елементи гри, змагання. Більше давайте творчих завдань, уникайте монотонної діяльності.

6.     Давайте лише одне завдання за раз. Якщо дитина має виконувати велике завдання, нехай воно буде у вигляді послідовних частин. Періодично контролюйте хід роботи над кожною частиною, вносячи відповідні корективи.

7.     Створюйте ситуації успіху, в яких дитина могла б проявити свої сильні сторони. Навчіть її краще використовувати їх, аби компенсувати порушені функції здоровими

8.     Виховуйте навички роботи у колективі.

 

                                   Поради батькам та вихователям у спілкуванні з агресивними дітьми

1.     Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватись на вас, зрозумійте її обурення: допоможіть усвідомити і сформулювати свої претензії до вас.

2.     Дочекайтесь, коли емоції вщухнуть, і тільки тоді розкажіть дитині, що її агресія непотрібна у цій ситуації, все можна вирішити іншим, спокійним тоном.

3.     Учіть дитину розуміти себе й інших. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття і почуття інших, вона зможе свідомо обирати форми боротьби і захисту.

4.     Спостерігайте за собою, щоб інколи ви самі не стали взірцем агресивної поведінки.

5.     Залучайте батьків, з’ясуйте, чи вони не подають негативного прикладу.

 

Поради батькам та вихователям у спілкуванні із тривожними дітьми

 

1.     Доручення для тривожної дитини мають відповідати віку, складні завдання прирікають малу дитину на невдачу, зниження самооцінки.

2.     Підтримуйте, говоріть про свою впевненість у тому, що дитина зможе виконати завдання.

3.     Не порівнюйте досягнень малюка з успіхами інших дітей, дуже важливі оптимістичні прогнози.

4.     Не допускайте ситуації змагання, публічного виступу.

5.     Зменшити або усунути тривожність дитини можна за допомогою малювання, фізичних вправ, етюдів, читання художньої літератури, лялькового, настільного театру, ігрової терапії, музикотерапії.

 

Поради батькам та вихователям у спілкуванні

із замкненими дітьми 

1.     Розширюйте коло спілкування, знайомте з новими дітьми першим.

2.     Наголошуйте у розмовах про користь спілкування, розпитуйте дитину, що нового вона дізналася, розмовляючи з іншими.

3.     Прагніть стати для дитини взірцем людини, яка ефективно спілкується, що дуже допомагає їй у житті.

4.     Залучайте (якомога частіше) до групових форм роботи, давайте завдання для колективної роботи.

5.     Ніколи не протиставляйте дитину колективові, припиняйте зневажливі зауваження однолітків.

 

                

Створити безкоштовний сайт на uCoz